Фотоархів

Поштівки

Культура

Новини

Мапи та інфографіки

Реконструкція

Колекціонування

Документи

Бібліотека

Книжкова полиця

Преса

Пам’ятники та знаки

Відеотека

Житомирщина історична

Антон Березовський: «Я цілився в голову царя. Я знав, що коли попаду в нього, то вже напевне уб’ю»

Минуло понад 140 років від тоді, як світським Парижем пролетіла сенсаційна новина. У Булонському лісі французький гість – цар Олександр ІІ мало не втратив життя. Столиця поринула у догадки замаху, від малого до великого, від босяка до придворних імператора Наполеона ІІІ розповідали свої версії неймовірної події, головна роль у якій належала вихідцеві з України Антону Березовському.

6 червня 1867 року о п’ятій годині дня Наполеон ІІІ та Олександр ІІ, що прибув на Всесвітню виставку, поверталися з військового огляду. Карета двох правителів у супроводі свити наблизилася до Булонського водоспаду, де скупчилося багато екіпажів і, щоб не гаяти часу на «пробки» цар порадив оминути їх, повернувши праворуч. У цей час молодий чоловік з невідомими оточуючим намірами пробирався поближче до імператорської карети. Що мав на гадці цей хлопець, Антон Березовський, чийого імені ніхто не знав? «Можливо, він хоче подати прохання Наполеону ІІІ?» - задумується погонич... У мить, коли екіпаж звертав на іншу алею, молодик оббігає резервуар каскаду і вискакує на місце, де вона пересікається з алеєю резервуара. Екіпаж рівняється з Березовським і лунає постріл.

Замах Березовського на Олександра ІІ. Малюнок з «Illustrirte Zeitung». 6 липня 1867 р.

«Я цілився у голову царя, – пояснював слідству Антон. – Я знав, що коли попаду в нього, то вже напевне уб’ю».

Та це був лише другий замах з десяти суджених пережити Олександрові ІІ. Від сильного заряду і надмірної величини кулі ствол пістолета розірвало, пошкодивши руку Березовського, а куля призначена цареві, пролетіла повз нього і дісталася коневі шталмейстера. Кров’ю заляпало синів Олександра ІІ та Наполеона ІІІ, які теж сиділи в кареті. Французький імператор упевнився чи не поранені нащадки государя і сказав Олександру ІІ: «Що ж, Ваша Величність, ми разом були у вогні; тепер вже ніхто не скаже, що ми не браття по зброї».

Після першого пострілу Березовського одразу ж повалили на землю, так і не давши можливості завершити справу. «Він був майже розтерзаний натовпом народу», - повідомляв генерал-ад’ютант Адлерберг.

Хто ж підняв руку на його величність, російського імператора?

Антон Березовський

Сміливцем виявився волинський емігрант польського походження Антон Юзефович Березовський. Він народився у 1847 році в родині бідного шляхтича, що володів частиною маєтку в селі Авратині Житомирського повіту Волинської губернії (нині Любарського району Житомирської області). У п’ятнадцять років він залишився без матері. Щоб утримувати чотирьох дітей батько Юзеф Миколайович працював учителем музики. У 1854 році сім’я Березовських залишила родинне гніздо, поїхавши до Житомира, за борги маєток продали, що ще серйозніше ускладнило становище. Тепер батько Антона заробляв настроюванням фортепіано. Діти поїхали до бабусі-поміщиці Ю. Гриневичевої в село Кутище (неподалік Новограда-Волинського), де й отримали початкову освіту.

За такого дитинства Антон у всьому прислухався до старшого брата Станіслава, який переймався підготовкою боротьби проти поневолення у Російській імперії, Польського повстання 1863-1864 років. Буремні роки визвольних змагань завершилися поразкою польського табору. Брат Станіслав був заарештований у селі Авратині, в будинку поміщика Мілевського, і засланий до Сибіру, на каторжні роботи у Тобольськ. Антон разом з однодумцями втікає за кордон.

Накипіле не вміщалося у душі Березовського. Він не міг пробачити цареві бездержавності Польщі, бід, які прижилися у Волинському краї, утисків, що їх зазнавало місцеве населення. І зрозуміло – власного горя: сімейні злидні, заслання, переслідування, морального кінця батька, який зґвалтував сестру Антона, власну дочку…

Отже, як писали «Волынские губернские ведомости», Антон вступив «у ватагу бунтівників і втік за кордон». Поневірятися емігранту довелося у Франції. У 1865 році він опинився у Парижі, влаштувався на роботу в механічних майстернях. Оселею збіднілому шляхтичеві слугувала кімната на горищі будинку, що розташовувався на вулиці Меркаде. Березовський хотів продовжити навчання, але й тут він не мав на це змоги, адже навчання у Парижі було йому не по кишені.

Російська періодика намагається зобразити Антона Березовського у непривабливих тонах, акцентуючись на невдачах: «До фізичної праці він був не привчений, а для інтелектуальної йому явно не вистачало освіти і знань. Приїхавши у Францію, він змінив декілька місць, проте звідусіль його виганяли. При чому останнім роботодавцем, що виставив його за двері, був емігрант-поляк».

Пропрацювавши певний час у паризькій майстерні, Антон вийшов з неї і жив на відкладені гроші та допомогу, що він отримував, як безробітний та іноземець, у префектурі – 35 франків. Аж раптом оповіщення про майбутнє прибуття у Париж Олександра ІІ… Березовський, не вагаючись, береться за підготовку царевбивства.

Портрет Олександра ІІ

В газетах він знаходить розпорядок перебування російського імператора в Парижі. 1 червня Березовський – свідок прибуття Олександра ІІ на станцію, 3 червня спостерігав за царем в опері, 4 червня чекав його поруч театрального під’їзду. Того вечора Березовський біжить за каретою, де їдуть імператори, і подовгу вглядається в обличчя Олександра ІІ, щоб знати напевне і не помилитися під час замаху. А щоб ні у кого не виникало підозр щодо його особи, вигукує «Хай живе імператор!»

Березовський розуміє, що потребує зброї, тому йде у ломбард, закладає своє пальто, і за виручені 9 франків купує наган. Завершуючи підготовку, Березовський заново відливає і обточує кулі до пістолета. Ті, що він має, йому здаються малими. Нарешті, все. Він стискає пістолет, ховає його до кишені та виходить на вулицю, шукаючи нагоди зустрітися з царем. Настав той день, 6 червня 1867 року.

Невдалий постріл, від ударів Березовський впав, його б’ють до непритомності. Далі був суд і зізнання у спробі вбити царя. «Я мав на це право. Він загубив наш край, його жителів. Одним розчерком пера він засилав їх до Сибіру. Моя місія ґрунтувалася на почуттях власного серця, пригніченого стражданнями Вітчизни», - заявив на суді Антон.

За процесом пильно слідкувала паризька громадськість, серед якої впливові позиції займала польська еміграція. Авжеж, більшість європейців взяли сторону Антона Березовського, що випливає й з преси. В Росії досі вважають цей суд – судом над царем та Російською імперією. Так, адвокат Березовського Емануель Араго розповідав присяжним про 1863 рік: «Польща в 1863 році була захоплена не революційними устремліннями, а благородними шуканнями справедливості, жагою відновити Вітчизну та релігію». Цього добивався і Березовський.

Розгляд справи тривав три тижні. Під час обшуку кімнатки Березовського, виявили любовні листи та короткий настінний напис: «З того часу, як я ставлюся з презирством до дурнів, я ненавиджу увесь світ». Березовський, не дивлячись на тяжку рану, внаслідок чого руку могли ампутувати, весь час тримався мужньо і, як справжній патріот, не відступався ні на крок від своїх переконань. Розкаюватися він не бачив змісту, шкодував лише, що довелося жорстоко діяти «у дружній нам Франції». Впевненість у своїй правоті Березовського супутники царя у Франції розцінювали «ознаками фанатизму», повідомляла газета «Северная почта».

Накал політичних пристрастей і, певно, власні переконання, вплинули на суддю Бертелена. Антона Березовського засудили, «враховуючи пом’якшуючі обставини», до довічної каторги. Фактично, Бертелен відвів ніж гільйотини від шиї Березовського. Заслання Антон мав відбувати на островах Нової Каледонії.

На батьківщині Антона Березовського майже з перших днів одержання звістки про постріл у Булонському лісі виникає ідея побудови каплиці у Житомирі на честь «чудесного» спасіння царя. Після отримання «соизволения» в Житомирі та губернії розпочався збір коштів на будову. Активну участь у подачі грошей взяли барон Врангель, купець Хаботін та селяни. Держслужбовці так старалися у справі новобудови, що почали вимагати з останніх по 15 копійок з душі. Всього було зібрано 10 тисяч 274 карбованці 79 копійок.

Житомир. Світлина початку ХХ століття. На передньому плані каплиця Олександра ІІ

Роком пізніше у сучасному центрі Житомира з’явилася площа Олександра ІІ, а невдовзі на ній постала каплиця. При її будівництві використали граніт, полірований лабрадорит, чавунні капітелі, карнизи, позолочені мідні купола та хрести. «В память чудотворного избавления государя императора от злодейского покушения волынского поляка Березовского», - гласив напис на каплиці, розташованій у 30 метрах від Софіївського костьолу…

Покарання на островах тривало довго, майже 40 років, зате не довічно. У 1906 році уряд Клемансо амністував в’язня Антона Березовського. Повертатися до Франції він не захотів, надавши перевагу віддаленому від батьківщини й розвинутого світу містечку Бурай, де й спочив 10 років по тому.

Житомирська каплиця, споруджена в пам’ять «чудодійного спасіння» російського імператора Олександра ІІ

Каплиця, яку дехто називав «символом терору», не встояла під навалою оскаженілих орд, що промчалися Житомиром під час Громадянської війни. А шкода, пам’ятка нагадувала перехожим скоріше не про царя Олександра ІІ, а про подвиг патріота-одинака, який поклав на терези війни за Вітчизну своє життя. Сьогодні ж про каплицю можна дізнатися з світлин старих альбомів, що зафіксували її в квапливому житті головної артерії Волинської губернії.

Антон Березовський, смаглявий хлопець з блідим обличчям, вусиками і ріденькою борідкою, виступив проти державної системи, гнилого організму імперії, уособленням якої був цар, російський Божий помазаник. І звісно убити людину, тим паче таку – це гріх. Церква чітко притримується цієї догми. За ініціативою Почаївської лаври навіть святкування Волинських, а згодом всіх святих перенесли на травень (місяць замаху – по старому стилю). Церковний календар Російської православної церкви ще й тепер закликає святкувати врятування царя Олександра ІІ від волинянина Антона Березовського, який у суді на репліку «Але Бог забороняє вбивство» відповів: «Я не Бог». І мав на те свою правду, напоєну гіркими сльозами народної долі.

Антон Сичевський

Опубліковано у виданні польської національної меншини України "Dziennik Kijowski".

Наша сторінка у Facebook

Наш канал у Telegram

Наша сторінка у Twitter

Наша сторінка в Instagram

Логотип нашого видання

Пошук на сайті

Site Translator

Мапа відвідувань

free counters

Стистика переглядів

Лічильники та каталоги

каталог сайтів
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання