Фотоархів

Поштівки

Культура

Новини

Мапи та інфографіки

Реконструкція

Колекціонування

Документи

Бібліотека

Книжкова полиця

Преса

Пам’ятники та знаки

Відеотека

Житомирщина історична

Дайте спокій «отаману Пекла»…

Хоча Житомирській міськраді не вдалося ухвалити рішення про перейменування вулиці Григорія Котовського на Михайла Грушевського (нібито не на разі та зайві кошти витрачати у кризовій ситуації не хочеться), справа на цьому не затихла. Тоді жовтневі баталії виглядали так: представники Комуністичної партії відстоювали свого «героя», якого в радянські часи називали «червоним Робін Гудом» і вважали непереможним полководцем; з іншого табору лунали слова підтримки задуму влади. Адже Котовський мав пряме відношення до розстрілу 359 учасників Другого зимового походу армії УНР в листопаді 1921 року, що були взяті у полон біля села Базар на Житомирщині. ВО «Свобода» не погодилася з кандидатурою Грушевського, і запропонувала свій варіант – «вулиця героїв Другого зимового походу».

Сьогодні ініціативна група житомирян збирає підписи у мешканців Котовського за зміну назви цієї вулиці. Останні ж неоднозначно віднеслися до даних «інновацій», перш за все через брак інформації або упереджене ставлення до неї.

То хто ж такий Григорій Котовський? Як він пов’язаний з Житомиром і областю? Чи був він маститим одеським злодієм та легендарним бессарабським «фраєром» чи героєм Громадянської війни? А може і одне, і друге разом?

Григорій Котовський

Поглянемо на суперечливу та одіозну постать Григорія Котовського очима сучасних дослідників і журналістів В.Савченка, О.Шлаєна, О.Фоміна, О.Бєляєва, Д.Денисенка, С.Махуна, Б.Сушинського й інших, що показують його дещо інакше, ніж радянська література, без гриму, обрубуючи ліанове гілляччя міфологізації.

Григорій Іванович Котовський (1881 – 1925) народився в містечку Ганчешти, в Бессарабії. Про його походження розповів син Котовського, провідний науковий співробітник Інституту сходознавства Російської академії наук Григорій Григорович: «…Котовський походив з старого польського аристократичного роду, що мав помістя в Кам’янець-Подільській губернії. Його дід постраждав за зв’язки з учасниками польського національного руху. Пізніше він розорився і мій дід, інженер-механік за освітою, змушений був переїхати до Бессарабії та перейти в міщанський стан». Дитинство Котовського не було райдужним. У два роки він втратив матір, а в шістнадцять від чахотки помер батько. З тих пір юний Котовський хворів епілепсією, розладами психіки, до того ж від природи він був заїкою.

Піклувалися про Гришу його хрещена мати, бельгійка Софія Шалль і хрещений, власник Ганчештів, Григорій Манук-Бей, на гроші якого Котовський вступив у 1895 році до Кишинівського реального училища. Через три місяці його вигнали з училища за прогулювання занять і хуліганство. Манук-Бей влаштував Гришу до Кокорозенського сільськогосподарського училища, що він закінчив у 1900 році.

По закінченню навчання він мав пройти шестимісячну практику. І тут розпочалося… Гриша влаштувався помічником управляючого помістям Мечислава Скоповського. Але через два місяці «практики» Котовського вигнали, бо він став коханцем дружини поміщика. В тому ж році працював Гриша й у поміщика Якуніна, але був вигнаний за крадіжку 200 рублів. Після розлучення Скоповського з дружиною, Котовський знову найнявся до нього. Через деякий час він дізнається про можливий призов до армії, тому краде 77 поміщицьких рублів і втікає.

У 1902 році Котовський намагається влаштуватися на роботу до поміщика Семиградова, вручивши йому підробку характеристики з попереднього місця роботи. Це викривається і Гришу ув’язнюють на чотири місяці. У 1903 році він знову «сів» на два місяці.
«Період з 1903 по 1906 роки – це час коли Котовський стає визнаним лідером бандитського світу», - твердить Віктор Савченко.

У 1903 – 1904 роках Герш Зальцман залучає Котовського в партію есерів. В той час Гриша перебував на нелегальній позиції, оскільки уник мобілізації до армії. Есерами його поставлено на чолі кишинівської бойової групи, що промишляла дрібним розбоєм у Бессарабії. Пізніше Котовський напише: «1905 рік і наступні роки починаю терор проти поміщиків, фабрикантів і взагалі багатих людей». Цього року Котовського заарештували за ухилення від мобілізації. І, не знаючи нічого про злочини, відправили в армію, у 19-й Костромський піхотний полк, що знаходився в Житомирі на докомплектації. Лікувавшись у лазареті, він вирішив не продовжувати військову службу, яка так й не розпочалася, тому втік з полку в травні 1905 року. Житомирські есери допомогли з фальшивими документами та грошима на дорогу до Одеси.

Повернувшись до «Одеси-мами» Котовський брав участь у нальотах на квартири, магазини, помістя. В серпні входить до групи есера Дорончана, а з жовтня самостійно «отаманствує» загоном з 7-10 бойовиків. У 1906 році Котовський керує бандою з 18 добре озброєних чоловіків. Бувало, що за день вони здійснювали три-чотири грабунки. Гриша величав себе «отаманом Пекельним» чи «отаманом Пекла». Під час нальотів він частенько, не криючись, кричав «Я Котовський!» Гриша любив славу, та й вона завше йшла поперед нього. Навіть, виходячи «на діло», він не одягав маску. Одного разу його впізнали та схопили. В Кишинівській в’язниці «Кот» став визнаним авторитетом. Поліцейський «портрет» Котовського з-поміж іншого містить такий опис: під очима виднілись дивні маленькі чорні крапочки – татуювання блатного авторитета, «пахана». Після революції він їх випалив і витравив.

Тричі Котовський намагався втекти з тюрми, проте вдалу четверту здійснив 31 серпня 1906 року. Сприяли йому в цьому підкуплене керівництво і охорона. Котовського, доклавши всіх зусиль, шукає поліція… На початку вересня при перестрілці Гришу поранили і… проґавили. 24 вересня Котовського таки схопили. До речі, згодом у його камері знайшли револьвер, ніж і довгу мотузку. Для чого б це?... У 1907 році суд оголосив вирок: десять років каторги. Таке рішення не влаштувало вищі інстанції, що призвело до перегляду справи. Виявилися неймовірні факти. Банду Котовського покривали поліцейські, а один з них збував награбоване котовцями. Тепер Котовського засудили до дванадцяти років каторги. Чимало в’язниць «відвідав» Котовський: Миколаївську, Смоленську, Орловську… У 1913 році він, як небезпечний бандит, не підпав під амністію в честь трьохсотріччя імператорів Романових, тому вирішив втекти. Восени Гриша повернувся у рідний край – Бессарабію, де зібрав озброєне групування з рецидивістів та інших небайдужих до злочинності. Наступного року Котовський почав грабувати в Кишиневі, Тирасполі, Бендерах, Балті. В 1915 – на початку 1916 року котовці здійснили більш як двадцять нальотів. Від виходок банди страждали промисловці, поміщики, купці. Газета «Одесская почта» називала Котовського «легендарним розбійником», «бессарабським Зелем-ханом», «новим Пугачовим або Карлом Мором» і «бандитом-романтиком».

«Тому, хто повідомить де ховається Котовський обіцяємо винагороду в 2000 рублів» - зверталися з листівок на стовпах поліцейські.

25 червня 1916 року Котовського затримали. При обшуку його кімнати знайшли браунінг з єдиним патроном. У записці, що лежала поруч на столі воістину лукаво зазначалося: «Ця куля при важкому положенні належала для мене особисто. Людей я не стріляв і стріляти не буду. Гр. Котовський». На суді Гриша розкаявся у скоєних вчинках. Його приговорили до повішання, що аж ніяк не задовольняло самолюбивого Котовського. Він до болі пальців рук невпинно пише до царської канцелярії прохання про помилування. Пронюхав хитрий «Кот» і те, що дружина командувача Південно-Західним фронтом, генерала Брусилова, Надія Брусилова-Желіховська займається благодійністю і опікує засуджених. Вміло зіграв Котовський на струнах її душі листом про своє нелегке життя і боротьбу за утвердження справедливості в суспільстві.

«Читаючи цей лист, вперше в житті я усвідомлювала, що від мене залежить життя й смерть людини», - писала Брусилова. Генеральша переконала чоловіка не страчувати Гришу. Брусилов, який в умовах війни мав затвердити вироку суду, поклопотався, щоб страту замінили довічною каторгою.

Лютнева революція не змінила становища ув’язненого Котовського: на свободу випустили тільки політичних революціонерів, а кримінальники залишалися на своїх місцях, у камерах. Лише 5 травня 1917 року, з умовою негайного відправлення на фронт, його умовно звільнили.

Конверт, 1976 р. Житомирська область, Бердичів. Пам’ятник Григорію Котовському на Червоній горі
(скульптор Д. Красняк, архітектор Ф. Грінченко, 1969)


Як зараз, так і раніше речі знаменитостей йдуть з-під молотка на аукціонах. Таких забав не уникав і Котовський. В Одеському оперному театрі він запропонував на аукціон свої кайдани. Ножні кайдани за 3100 рублів придбав адвокат Гомберг, ручні кайдани пішли за 75 рублів і слугували рекламою «Кафе Фанконі».

На війні Котовський не брав участі у боях, про які повідомляв, і Георгіївський хрест за хоробрість приписав самовільно. У січні 1918 року він допомагав більшовикам захопити владу в Одесі та Тирасполі. З поміччю анархістів та криміналітету Гриша прислуговує «червоним» і бореться з румунськими королівськими військами.

Відомості про Григорія Котовського з цих часів майже не перечать радянській лінії висвітлення його біографії. Він дійсно був ковалем більшовицької революції, та перед тим як розглянути його військові «титули» і перемоги згадаймо контакти Котовського з Мішкою Япончиком та про «скарби Котовського».

У 1919 році Котовський створив диверсійну дружину (чисельність 200 чоловік), що мала зносини з анархістами та більшовиками, а основним ремеслом якої було вимагання грошей. Тоді Гриша стоваришувався з анархістом і рецидивістом Мішкою Япончиком, головним злодієм Одеси. Його дружинники і люди Япончика напали на Одеську в’язницю та звільнили ув’язнених, разом «бомбили» магазини, каси… Повстання революціонерів та бандитів під Одесою, на Молдованці, в кінці березня – теж їхніх рук робота. Декілька тисяч повсталих захопили окраїни Одеси і здійснювали рейди у центр міста. Білогвардійці не змогли поновити свою владу в зайнятих районах. Пізніше вони згуртувалися у порту, аби полишити Одесу. В цей час бандити, скоріше за все, котовці, налетіли на Державний одеський банк і трьома вантажівками вивезли з нього грошей та цінностей на суму в 5 мільйонів золотих рублів. Від того моменту населення заговорило про «скарби Котовського», подальша доля яких не відома.

Цього ж року Гриша знову побував на Житомирщині. Це були нальоти на Житомир і Малин… А в жовтні 1919 року більшовицька Південна група, здійснивши 400-кілометровий рейд, з’єдналася з Червоною армією північніше Житомира. Через два роки він «відмітився» у Базарі, коли наказав розстріляти 359 українських патріотів.

З «Большой советской энциклопедии» дізнаємося: «…герой Громадянської війни. Член КПРС з квітня 1920 (його дружина у щоденнику писала: «…ні більшовиком, ні тим паче комуністом він ніколи не був» - авт.)… В листопаді 1917 доєднувався до лівих есерів… Працював у Кишиневі у фронтовому відділі Румчерода. У січні – березні 1918 командував Тираспольським загоном, з липня 1919 командир бригади 45-ї стрілецької дивізії. Перебуваючи у складі групи І.Якіра, проробив героїчний похід від Дністра до Житомира. В листопаді 1919 у складі 45-ї дивізії брав участь в обороні Петрограда. З січня 1920 командував кавказькою бригадою на Півдні, Україні та на радянсько-польському фронті. З грудня 1920 командир 17-ї кавказької дивізії. В 1921 командував кавказькими частинами при ліквідації махновщини, антоновщини і петлюрівців. З вересня 1921 командир 9-ї кавказької дивізії, з жовтня 1922 командир 2-го кавказького корпусу. Нагороджений 3 орденами Червоного Знамені та почесною революційною зброєю…»

Виявляється появі Придністров’я Україна теж завдячує Котовському. Його син Григорій Григорович у спогадах писав: «Батько був справжнім інтернаціоналістом. Напівполяк-напівмолдованин, він в анкетах писався росіянином, але в той же час був великим патріотом Бессарабії, молдавського народу, заснувавши у 1924 році автономну Молдавську РСР, нині Придністровську Молдавську республіку».

Припинило битися серце Котовського у 1925 році. 7 серпня в газеті «Правда» з’явилося офіційне повідомлення: «Харків. У ніч на 6 серпня в радгоспі Цупвоєнпромгоспу «Чабанка», за тридцять верст від Одеси, дочасно загинув член Союзного, Українського й Молдавського ЦВК, командир кінного корпусу товариш Котовський».

Остання сторінка шляху Котовського огорнута догадками й плітками про навмисне вбивство. І замовлене неабиким, а самим Йосифом Сталіним!

28 жовтня 1922 року Котовського було призначено командиром 2-го кавкорпусу ім. Раднаркому України, штаб якого дислокувався у 1925 році в Умані. А до Чабанки Гриша, разом з дружиною Ольгою та сином, завітав на відпочинок. Тут застрелив «героя» одесит Мейер Зайдер, що прибув на машині, викликаній для переїзду Котовського, начебто для допомоги сім’ї командира зібратися у дорогу…

В недалекому минулому Зайдер – власник одеського борделю, де проститутками працювали його дружина та сестра. Він познайомився з Котовським ще в тюремні роки, звів Гришу з Мішкою Япончиком, переховував Котовського у своєму публічному домі, коли його розшукувала поліція. Котовський віддячив йому в 1922 році призначенням начальником військової охорони цукрового заводу в Умані.

На суді Зайдер висував щоразу новий мотив убивства, судили ж за «вбивство через те, що Котовський не підвищив його на посаді». Зайдеру дали десять років ув’язнення. В кінці 1927 року його звільняють (правда ж дивовижно?). Він працював у Харкові на залізній дорозі. Коли котовці почули, що Зайдер на свободі, то вирішили йому помститися і задушили в 1930 році.

Поховали Котовського 11 серпня у Бірзулі (нині місто Котовськ Одеської області), де планувалося побудувати столицю Автономної Молдавії. Тіло Гриші забальзамували спеціалісти з Москви. Також в Бірзулі створили мавзолей Котовського, де під землею тіло покоїлося у скляному саркофазі. Мавзолей став третім в СРСР. 1941 року румуни захопили місто, саркофаг було відкрито, а тіло поховане в рову. Після визволення Котовська, останки Котовського перепоховали в підземній частині мавзолею. У 1965 році мавзолей відреставрували, а над ним встановили бюст Котовського.

Після смерті Григорія Котовського, його прізвище було увіковічене в назві району Одеської області, місто Бірзул в Україні та місто Ганчешти в Молдавії стали носити ймення Котовськ, в Києві на Подолі є Бібліотека імені Г.Котовського для дітей. Мабуть, не знайдеться міста, яке б не мало вулиці Григорія Котовського…

Отже, чи вправі житомиряни забути таку людину, як Григорій Іванович? Невже забудуть про його дезертирство з Житомира, революційні походи на Житомир та міста і села області, які мужній Котовський «звільняв» від «буржуазних націоналістів», розстріл вояків УНР під Базаром? А чого вартий пам’ятник Котовському в Бердичеві, споруджений 1969 року? Хіба після таких речей можна відпустити «отамана Пекла» з цегляних «мурів» нашого Житомира?.. Котовський, поки що Ви з нами!

Антон Сичевський

Опубліковано в Житомирській обласній газеті "Меркурій". - № 48 (679), 3 грудня 2008 р. - С. 4.

Наша сторінка у Facebook

Наш канал у Telegram

Наша сторінка у Twitter

Наша сторінка в Instagram

Логотип нашого видання

Пошук на сайті

Site Translator

Мапа відвідувань

free counters

Стистика переглядів

Лічильники та каталоги

каталог сайтів
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання